Особлива вартість праці Олександра Панченка в тому, що він розглядає Українську Головну Визвольну Раду не тільки як верховне політичне керівництво організованої визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни, отже, як формацію революційного типу, про що вже існує деяка література, — але передусім як структуру державно-правного характеру і визначує її місце в історії держави і права України 20 століття, — а цей аспект УГВР досі досліджений дуже мало. Таким чином, праця автора має піонерський характер, вказує шлях іншим.Конкретно автор аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, її устрій і плятформу, її місце серед діючих українських сил, її подібність і відмінність в порівнянні із її попередниками періоду української демократичної революції 1917 і наступних років та часово ближчими формаціями, як екзильний уряд УНР і його Українська Національна Рада, Українське Тимчасове Правління 1941 року, УНРада 1948 року. Завжди однак в центрі тих аналіз поставлене питання присутносте чи неприсутносте державно-правних атрибутів тих формацій. З таким основним критерієм автор підходить також до УГВР. Це дуже вимовне, бо воно вказує наскільки тепер, при кінці 20 століття і п'ять десятиліть від часу постання УГВР, мислення дослідника сходяться з основними спрямуваннями творців УГВР.
А втім засновники УГВР у 1944 році уявляли її іменно як установу державно-правного характеру. Вони були свідомі, що тисячі організованих кадрів визвольного підпілля і повстанці, які вели боротьбу проти німецьких окупантів, будуть продовжувати її також проти окупаційної совєтської влади і що ця боротьба проти дуже переважаючих сил буде довго тривати хай тільки на обмеженій території України, та що вона вимагатиме об'єднаного керівництва. Таким загально-національним керівництвом не могла бути сама ОУН чи мілітарна сила УПА, тому засновники УГВР прагнули забезпечити існування в окупованій московськими комуністами Україні орган незалежної української влади, яка спирається на організованих підпільних і повстанських кадрах ОУН і УПА, а рівночасно на підтримці ширших кіл українського народу і таким чином висловлює його волю у різкому протиставленні до агентурного уряду УРСР.
Як показали події другої половини 1940-их рр., УГВР була фактично такою владою на окремих частинах української землі, і населення виконувало її доручення, як наприклад, у бойкоті совєтських виборів у 1946 і 1947 роках, у протиставленні насильній колективізації, в обороні прав Української Католицької Церкви. Це був наче уряд чи сурогат уряду, отже влада з населенням і територією, а це визначує три атрибути держави. Така настанова мала також вагоме значення в морально-політично-концепційному відношенні як орієнтир для народу, в якого ідея державної незалежности видавалась погребаною в результаті довгого поневолення і якого офіційні репрезентанти, чи правителі приймалися народом як чужі, накинені сторонньою імперською силою. В таких умовах УГВР появлялася як невідкладна закономірність в житті українського народу в час, коли німецькі нацисти і московські комуністи відмовляли йому у праві на існування взагалі, а на всій території Украіни не було тоді, себто у 1944 році тав пізніших роках ніякої іншої самостійницької загально-національної сили, яка могла б перебрати на себе відповідальність за визвольну боротьбу народу.
У своїх дослідженнях УГВР автор постійно наголошує її зв'язок з довгою історичною традицією визвольної боротьби народу, розглядає її як одне звено в довгому ланцюзі спадковости державно-правової ідеї народу. Це, зокрема, відноситься до згаданої вже традиції національно-демократичної революції 1917 і наступних років, до традиції УНР, яка зрештою була віддалена від УГВР, точніше від її творців, часово тільки одним поколінням. Близкість до того періоду віддзеркалена навіть у термінологічному пляні обох етапів, отже і її установ, напр., такі окреслення як рада, універсал, Генеральний Секретаріят та ін.
Для вивчення предмету своїх студій автор забезпечився широкою базою першоджерельних документів доби, підручників найновішої історії, свідченнями учасників і очевидців. В цьому відношенні він також піонер, він полегшує працю майбутнім дослідникам, які зможуть поглиблювати дальші студії про УГВР, а також рецензентам і критикам для оцінки, доповнення, схвалення чи застережень.
28 травня 1998, доктор права Мирослав Прокоп,
США.
